5 помилок батьківської любові

П’ЯТЬ ПОМИЛОК БАТЬКІВСЬКОЇ ЛЮБОВІ

Дуже часто, ми, батьки, думаючи, що любимо свою дитину калічимо її, а тоді в прихильному віці звинувачуємо в невдячності. Оскільки любов буває різна, хотілося б попередити про помилки в любові:

1.     Власницька

Вона заохочує в дитини почуття надмірної залежності від батьків. Мамі й татові здається, що лише вони знають, яку кашу найбільше полюбляє чадо, яке платтячко одягнути в садок, у який гурток ходити після уроків тощо. Маніпулюючи, опікуючи, використовуючи свою владу, батьки намагаються  тримати дитину залежною від себе. Вона – їхня власність, вони мають усі права на неї. Ці батьки й поводяться з дитиною, як з власною річчю. Забуваючи, що вона – істота, нехай і маленька, котрій необхідно розширювати свої права й ставати впевненою в собі людиною.

Власницькі почуття є в кожного з батьків. Але спробуйте відокремити їх від щирої турботи про благополуччя дитини. Поважайте в дитині право бути самою собою. Звичайно, це не означає відмови від усіх обмежень і дозволу всього. Просто заохочуйте в ній прагнення думати, брати на себе відповідальність.

Надмірна опіка заважає емоційному розвитку дитини, їй, цілком покірній батькам,  буде важко знайти себе у цьому світі. Вона може стати легкою здобиччю вольових, впливових особистостей або груп. Або ваші взаємини з дитиною погіршуватимуться в міру її дорослішання, вона все менше піддаватиметься вашому керівництву.

2.     Амбіційна

Ми всі до деякої міри задовольняємо свої амбіції через дітей. Недавно на концерті в дитячому садку ви з’ясували, що ваша дівчинка непогано танцює. Спостерігаючи за граціозними рухами дочки, ви думкою перенеслися в ті дні, коли самі палко мріяли стати балериною. Вам це не вдалося, але от, може, дочка здійснить мамину мрію. Чи син повинен стати спортсменом, тому що ним не зумів стати тато.

Будь-які ваші зусилля втілити свою не здійснену мрію  через дитину будуть помилковими, якщо вона сама цього не захоче. Чим частіше батьки задовольняють свої амбіції через дітей, тим більш умовна їхня любов. Адже вона залежить від того, наскільки добре дитина виправдала сподівання мами й тата.

У такому разі в дитини не виникне розуміння особистих прав. Вона не навчиться думати самостійно й покладатися на себе. Батьківська любов має допомагати дітям виконати в життя те, що визначено долею, а не вказівками дорослих.

3.     Лише аргумент під час сварки

Найчастіше під час сварок між людьми відбувається зміна ролей. Через брак інших аргументів мама чи тато апелюють до своїх дітей. Більшою мірою це властиво жінкам, які намагаються відстояти у сварці з чоловіком свою правоту, скаржаться на нього маленькому синові чи залучають в спільники дочку. Батьки поводяться з дитиною як з дорослою й дивляться на неї як на джерело підтримки, комфорту для себе.

На жаль, майже всі ми вдаємося до такої форми спілкування,  розраховуючи, що дитина допоможе нам вийти з важкого становища. Не має значення, чим воно викликано: хворобою, депресією, втомою.

Не чекайте, що, перейнявшись ситуацією, дитина виявить дива поступливості, розуміння, слухняності. Та ще й стане вашим захисником і втішальником. Ваші вимоги непомірні й надто передчасні для неї, вона не  в змозі виконати те, чого від неї хочуть, і реагувати належним чином. Якщо нав’язати їй цю роль утішальника, вона не буде нормально розвиватися.

Звичайно, дитина повинна вміти й поспівчувати батькам, і виявити про них турботу, але на рівні свого віку. Не можна навіть припускати, що вона може задовольнити ваші емоційні потреби. В батьків має бути особисте духовне життя, свої захоплення, вірні друзі, улюблені люди, надійні подружні стосунки. Ви можете дати дитині більше, якщо самі будете емоційно й духовно наповнені.

4.     Спокуслива

Поки дитина ще зовсім маленька,  важко втриматися від спокуси потискати її, зацілувати, залишити в батьківському ліжку. Ми зворушуємося, коли синочок із почуттям цілує свою неньку просто в губи. Сміємося, коли дочка заявляє, що вийде заміж за тата. Замість того щоб визначити деяку дистанцію у стосунках.

Якщо не зробити цього вчасно, дитина може сприйняти батьківську ласку зовсім не так, як треба. Наслідки ж цього - невміння створити особисте життя й прихильності до когось із батьків будучи в же дорослим від занадто раннього пробудження чуттєвості.

5.     Нелюбов

Усі ці взаємини шкідливі як для батьків, так і для дітей, і нормальні дорослі, зрозуміло, хотіли б їх уникнути. Але зі страху виявити «неправильні» почуття батьки впадають в іншу крайність. Вони утримуються від вияву своєї любові.

Це найпоширеніша помилка у вихованні.

Тож не допускайте ситуації, коли ваше серце переповнене любов’ю, але її занадто мало в повсякденному житті вашої дитини. Вона їй дуже потрібна.

Психічне здоров'я дитини

ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ДИТИНИ

Роль сім’ї у формуванні характеру, самооцінки дитини, її  становленні є найголовнішою і найважливішою. Причиною негараздів чи, навпаки, досягнень у справі виховання молодого покоління вважається сімейна атмосфера. Саме сім’я насамперед впливає на гнучку психіку дитини і тому несе головну відповідальність за поведінку й особистісні особливості своєї дитини.

Сучасні дослідники встановили, що в школі дитина проводить 70% свого активного життя протягом 12 років, але доведено, що лише 20-40% негативних впливів на психічне здоров’я дитини пов’язані зі школою. Найважливішим для психічного здоров’я дитини є психологічний клімат родини, ставлення до дитини в сім’ї. Це стосується невротизації дитини, тобто причин виникнення і перебігу хвороби. Найчастіше неврози та інші психічні захворювання починаються з дошкільного періоду. Щоб корегувати та налагодити гармонійний розвиток дитини використовують психопрофілактику – це корекційні та психологічні заняття з дітьми.

Безумовно, найкращий профілактичний засіб – добрі подружні стосунки. Вони іноді навіть є важливішими за взаємини дітей з батьками. І взаємини дитини з батьками, і її відчуття безпеки сильно залежать від взаємин чоловіка та жінки. Спочатку важливо створити найкращі взаємини між чоловіком та дружиною, перш ніж налагодити теплі стосунки з дитиною.

Н.Корольчук визначоє психічне здоров’я як такий рівень діяльності психіки людини, що забезпечує її оптимальне й адекватне функціонування на психологічному, соціальному, біологічному й професійному рівнях.

Психічне здоров’я, як адекватне відображення усвідомлення людиною себе й навколишнього світу у всьому його різноманітті, забезпечує задоволення потреб у діяльності, спілкуванні, пізнанні, відновленні психічних і фізичних сил і при цьому дає відчуття психологічного й фізичного комфорту.

Для здоров’я дитини важливо не тільки те, щоб задовільняти її пізнавальні потреби, а й соціальні потреби у спілкуванні, психологічні потреби у повазі до свого почуття власної гідності, до її почуттів та переживань, інтересів та здібностей (не тільки у навчальній діяльності). На думку І.Дубровіної, психічне здоров’я – це те, що робить особистість самодостатньою. Суспільство ж ззовні задає їй норми і рамки. Воно озброює її засобами саморозуміння, самоприйняття й саморозвитку в констексті взаємодії з людьми в умовах культурних, соціальних, економічних та екологічних реальностей навколишнього світу.

Показники психічного здоров’я-

це індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей – збудженість, емоційність, чутливість, схильність до стресів, афектів, особливості мислення, характеру, здібностей, потреб, інтересів, мотивів, стимулів, настанов, уявлень, почуттів тощо.

Індикатори, які відображають індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини: наявність проблем спілкування, відчуття комфорту перебування в колективі, характер стосунків із близьким оточенням, уміння керувати своїм психічним станом, ступінь стресу, ступінь самозадоволення.

Перехід від психологічного до соціального рівня досить умовний. Психологічні властивості особистості просто не існують за межами системи суспільних відносин.

Що таке особистість?

Метафізична особистість має свої фізичні прояви: у поведінці, вчинках, властивостях характеру. Цілком матеріальні прояви нематеріальної особистості свідчать про факт її існування. Сутність особистості, в її психологічному розумінні, проявляється тільки через ставлення до інших людей. Думка про те, що умовою існування особистості є інша людина, про те, що особистість пізнається й проходить становлення лише через інших людей, пронизує всю вітчизняну психологію та філософію. Л.Виготський писав про особистість: «Через інших ми стаємо собою».

Розуміння особистості не може лежати поза зв’язком із мораллю. Цей зв’язок такий очевидний, що ігнорування й виключення морального компоненту неминуче призводить до формування аморальної особистості.

Суспільство егоцентричних та егоїстичних людей – ущербне суспільство.

Відомо, відхилення особистості й невротичний розвиток (психічне здоров’я) тісно пов’язані з егоцентричною орієнтацією людини, є причиною різних невротичних і особистісних розладів.

Експериментальне дослідження типів особистості виявило: коли домінують мотиви самоствердження, благополуччя, особистого успіху на шкоду іншим – це егоїстична спрямованість; якщо домінують мотиви допомоги іншим, пізнання, творчості – це суспільна (ділова) спрямованість.

Виявилось, що особи, в яких спрямованість егоїстична, менш благополучні у своєму психічному розвитку. Вони роблять усе для себе, для свого успіху, досягнень, а виходить, що живуть собі на шкоду. З такими людьми менше товаришують. Вони хочуть бути визнаними, любимими, але виявляється, що їх менше люблять. Виникає парадоксальна ситуація: що більше людина прагне до самоствердження, визнання, то менше вона виявляється задоволеною.

Людина, як особистісить, насамперед є істотою суспільною. Тут на перший план  виходить питання впливу (як позитивного, так і негативного) з боку різних соціальних зв’язків – родини, друзів, педагогів, роботи, дозвілля, приналжність до релігійних та інших організацій тощо. Тільки люди зі здоровою психікою почуваються активними учасниками соціальної системи.

Реалізація ідеї психічного здоров’я в соціальному плані потребує від суспільства перегляду невиправданих традицій і пріорітетів у сфері виховання та навчання, професійної зайнятості, організації дозвілля й відпочинку, індустрії харчування тощо.

Критерії оцінювання психічного здоров’я

Питання оцінки психічного здоров’я є ключовим. Деякі автори для характеристики психічного здоров’я пропонують окремі його ознаки. Особливовї уваги серед цих ознак заслуговує критерій психічної рівноваги. За його допомогою можна говорити про характер функціонування психічної сфери людини (пізнавальної, емоційної, вольової).

Від ступеня виразності психічної рівноваги залежить урівноваженість людини з об’єктивними умовами, пристосованість до них (В.М’ясшиев). Врівноваженість людини й адекватність її реакцій на зовнішній вплив мають велике значення в плані розмежування норми й патології.

Тільки у психічно здорової, тобто врівноваженої, людини простежуються ознаки:

- відносної стійкості поведінки й адекватності її зовнішнім умовам;

- високої індивідуальної пристосованості організму до звичайних коливань зовнішнього середовища;

- здатності підтримувати звичайне комфортне самопочуття, морфофункціональне збереження органів і систем.

Цей критерій органічно пов’язаний з двома іншими: органічністю організації психіки і її адаптивними можливостями.

За одним критерієм неможливо оцінити психічне здоров’я. Ідея комплексного підходу  до оцінювання психічного здоров’я людини є перспективною.

Критерії основних ознак здорової психіки поділяються за видами виявлення психічного (психічні стани, процеси, властивості, ступінь саморегуляції тощо).

Критерії психічного здоров’я:

- властивості особистості: оптимізм, зосередженість (відсутність метушливості), врівноваженість, етичність (чесність, совісність, тактовність тощо), адекватний рівень домагань, упевненість у собі, неуразливість (уміння позбутися образ), працьовитість, незалежність, безпосередність, відповідальність, почуття гумору, доброзичливість, терпимість, самоповага, самоконтроль;

- психічні стани: емоційна стійкість (самовладання); зрілість почуттів, відповідно до віку; вільний природний вияв почуттів та емоцій; здатність радіти; збереження звичайного оптимального самопочуття;

-  психічні процеси: максимальне наближення суб’єктивних образів до об’єктів дійсності, яка відображається (адекватністю психічного відображення); адекватне сприйняття самого себе; здатність до логічної обробки інформації; креативність (здатність до творчості, уміння використати інтелект); знання себе; дисципліна розуму (керування думками).

Характерні ознаки психічного нездоров’я:

- властивості особистості: залежність від шкідливих звичок, невідповідальне ставлення до себе; втрата віри в себе, свої можливості; пасивність (духовне нездоров’я);

- психічні стани: емоційне отупіння, безпричинна злість; ворожість; слабкість як вищих, так і нижчих інстинктивних почуттів; підвищена тривожність;

- психічні процеси: неадекватне сприйняття самого себе, свого Я; нелогічність, зниження когнітивної активності; хаотичність (неорганізованість) мислення; категоричність (стереотипність) мислення; підвищена сугестивність; некритичність мислення.

Критерії оцінювання психічного здоров’я:

- усвідомлення й відчуття безперервності, сталості й ідентичності свого фізичного й психічного Я;

-       відчуття сталості й ідентичності переживань в однотипних ситуаціях;

-       критичність у ставленні до себе, своєї діяльності, її результатів;

- адекватність психічних реакцій силі впливів середовища, соціальним обставинам і ситуаціям;

-   здатність до самоконтролю поведінки відповідно до соціальних норм, правил, законів;

-       здатність планувати своє життя й реалізовувати його;

-     здатність змінити спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій та обставин.

Рекомендації батькам щодо виховання дітей

ДІАЛОГ З ДИТИНОЮ

Основою виховного підходу є здатність установлювати з дитиною діалогічні взаємини. Навчитися діалогу з дитиною можна, якщо навчишся діалогу з собою. Діалог із собою – це вміння оголосити собі (зовнішньому, емпіричному, своєму наявному стану) війну, щоб виявити красу внутрішньої людини.

Гідність людини засипана різним мотлохом, чекає, коли про неї згадають і подбають. Ця забута й занедбана внутрішня людина живе в кожному, а отже, і в дитині. Іноді, коли перебуваєш у владі  емпіричного, зовнішнього й суєтного, починаєш вірити, що немає гідності ні в тобі, ні в інших. Спілкування з дітьми так, ніби ти апелюєш до внутрішньої людини, в якої є гідність і своя місія, вирощування внутрішньої людини – ось завдання виховання. Завдання непросте. Якщо ти по-справжньому поважаєш себе, то поважатимеш і інших.

Що ж у собі, та й у інших, ти можеш і повинен поважати? Що є підставою для цього? Прихована внутрішня людина, яка може любити, терпати, пробачати, співчувати. Людська гідність – це гідність образу Божого в людях, і діти – не виняток. Міра виразності такого образу не повинна виключати належного ставлення ні до себе, ні до інших, ні до дітей. Подолання в собі того, що не відповідає цій внутрішній людині, і створення умов для такого подолання в дітей – завдання виховання дітей, а також завдання виховання в собі батька. Якщо зрозуміємо це – то ми на шляху до діалогу із собою та дітьми, тому що діалог – це взаємодія мого й твого духовного «Я», що супроводжується радістю єдності та взаєморозуміння.

Багато прикладів діалогу з дітьми можна знайти у В.Сухомлинського. В одній із його книжок є опис, як він разом із дітьми пішов у похід, до якого вони дуже довго готувались. Усі радісно смакували, як вранці зустрінуть світанок, посидять біля багаття, як радісно буде їм на природі разом. Настав довгоочікуваний день. Вони, веселі й натхненні, вирушили в похід. Але дорогою зустріли тракториста зі зламаним трактором, що самотньо стояв у полі. Нікого не було, і не було від кого чекати допомоги. Тоді вчитель звернувся до дітей: «Що будемо робити? Підемо далі чи допоможемо трактористу?». Він дав свободу вибору, бо сподівався, що діти вчинять правильно. І вони це зробили. Усі дружно допомогли трактористові.

Вищенаведений приклад – свідчення того, як звертання до внутрішньої людини, віра в неї в поєднанні зі свободою стали основою морального вибору дітей. Подібний досвід вільного вибору, і при цьому переживання радості від того, що ти вчинив по совісті, подолав себе й допоміг іншому, робить його по-справжньому цінним.

Як же правильно виховувати дитину, щоб вона максимально засвоїла право називатися людиною? Зрозуміло, що у кожній сім’ї існують свої традиції, принципи, норми та правила. Але, мабуть, немає сім’ї, в якій батьки не хотіли б бачити свою дитину доброю, щирою, доброзичливою, справедливою. Не існує готових рецептів та моделей виховання, які можна було б, не змінюючи «застосовувати» до своєї дитини. Індивідуальне ставлення до дітей – це невід’ємне право кожного батька.

РЕКОМЕНДАЦІЇ БАТЬКАМ ЩОДО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

1. Повірте в неповторність своєї дитини, у те, що вона – єдина, унікальна, не схожа на жодну іншу і не є вашою точною копією. Тому не варто вимагати від неї реалізації заданої вами життєвої програми і досягнення поставленої вами мети. Дайте їй право прожити власне життя.
2. Дозвольте дитині бути собою, зі своїми вадами, вразливими місцями та чеснотами. Приймайте її такою, якою вона є. Підкреслюйте її  сильні властивості.
3. Не соромтеся виявляти свою любов до дитини, дайте їй зрозуміти, що любитимете її за будь-яких обставин.
4. Не бійтеся «залюбити» своє маля: саджайте його собі на коліна, дивіться йому в очі, обіймайте та цілуйте, коли воно того бажає.
5. Обираючи знаряддя виховного впливу, удавайтеся здебільшого до ласки та заохочення, а не до покарання та осуду.
6. Намагайтеся, щоб ваша любов не перетворилася на вседозволеність. Встановіть чіткі межі дозволеного (бажано, щоб заборон було небагато – лише найголовніші) і дозвольте дитині вільно діяти в цих межах. Неухильно дотримуйтесь встановлених вами заборон і дозволів.
7. Ніколи не давайте дитині особистих негативних оцінкових суджень: «ти поганий», «ти брехливий», «ти злий». Оцінювати треба лише вчинок. Треба казати: «Твій вчинок поганий, але ж ти хороший і розумний хлопчик (дівчинка) і надалі не повинен так робити».
8.  Намагайтеся впливати на дитину проханням – це найефективніший спосіб давати їй інструкції. Якщо прохання не виконується, треба переконатись,  що воно відповідає вікові й можливостям дитини. Лише тоді можна вдаватися до прямих інструкцій, наказів, що буде досить ефективним для дитини, яка звикла реагувати на прохання батьків. І тільки в разі відвертого непослуху батьки можуть думати про покарання. Цілком зрозуміло, що воно має відповідати вчинку, а дитина має розуміти, за що її покарали. Батьки самі вирішують, як покарати, але майте на увазі, що фізичне покарання – найтяжчий за своїми наслідками засіб покарання. Дитина повинна боятися не покарання, а того, що вона може прикро вразити вас. Покараний – вибачений. Сторінку перегорнуто. Про старі гріхи жодного слова! Покарання не повинно сприйматися дитиною як перевага вашої сили над її слабкістю, як приниження.
9. Не забувайте, що шлях до дитячого серця пролягає через гру. Саме у процесі гри ви зможете передати необхідні навички, знання, поняття, про життєві правила та цінності, зможете краще зрозуміти одне одного.
10. Частіше розмовляйте з дитиною, пояснюйте їй незрозумілі явища, ситуації, суть заборон та обмежень. Допоможіть їй навчитися висловлювати свої бажання, почуття та переживання, тлумачити поведінку свою та інших людей.
11. Нехай не буде жодного дня без прочитаної разом книжки (день варто закінчувати читанням доброї, розумної книжки).
12.  Розмовляйте з дитиною, розвивайте її мовлення. Щодня цікавтеся її справами, проблемами, переживаннями, досягненнями.
13. Дозволяйте дитині малювати, розфарбовувати, вирізати, наклеювати, ліпити, працювати з конструктором. Заохочуйте її до цього, створюйте умови.
14. Відвідуйте разом театри, музеї (спершу достатньо одного залу, щоб запобігати втомі, а згодом поступово, за кілька разів, слід оглянути всю експозицію), організовуйте сімейні екскурсії, знайомлячи дитину з населеним пунктом де ви мешкаєте.
15. Привчайте дітей до самообслуговування, формуйте трудові навички та любов до праці (підтримуйте ініціативу й бажання допомагати вам).
16.  Дайте вашій дитині більше самостійності, не забирайте у неї право на помилку, адже, виправляючи свої помилки, дитина вчиться. Краще порадьте їй як вчинити правильно, й обов’язково аргументуйте свої думки. Розкрийте дитині наслідки її майбутнього вчинку і потім надайте право вибору.
17. Дотримуйтесь єдності вимог у сім’ї, інакше дитина навчиться пристосовуватись, обманювати.
18. Ніколи не з’ясовуйте стосунки у присутності дитини. Виникнення дитячих неврозів має тісний зв’язок із негативною дією сварок між батьками у присутності дітей. Не маніпулюйте дитиною у власних інтересах, особливо, коли вона це бачить і чує.
19. Не соромтеся визнати перед дитиною свою помилку чи неправоту, попросити у неї вибачення. Покажіть їй, що ідеальних людей не існує і ви теж можете помилятися.
20. У спілкуванні уникайте наказових форм дієслів.
21. У конфліктіній ситуації уникайте «ти-висловлювань», замінюючи їх «я-висловлюваннями»:

-       Ти завжди кричиш на мене! – Я дуже хочу, щоб на мене не кричали, бо я тоді погано розумію, чого від мене вимагають.

-       Ти знову розкидав іграшки! – Я так втомилася на роботі, невже мені доведеться ще й іграшки складати? Здається це твій обов’язок.

-       Ти не любиш мене! – Я знаю, що ти мне любиш, просто зараз трохи сердишся на мене, давай вибачимо один одному і помиримося.

-       Ти знову погано їси! – Невже я зовсім не вмію готувати? Як шкода, що моя їжа несмачна…

22. Уникайте абстрактних висловів, що не описують конкретної ситуації:

-       Скільки разів тобі казати!

-       Ти знову…

-       Коли ж ти навчишся?

-       Ти все робиш не так!

23.Ніколи не займайтесь цілеспрямованим словесним вихованням. Краще покажіть дитині гідний приклад. Адже дитина на підсвідомому рівні засвоює і копіює ваші правила поведінки та моральні норми. Дитина ваше – дзеркало.

24. Демонструйте оптимізм. Виражайте впевненість у хорошому результаті, у можливостях дитини – цим ви укріплюєте віру дитини в себе, сприяєте позитивному ставленню до світу і оточення, зміцнюючи її психічне здоров’я.

Психологи радять розглядати виховання не як однобічну спрямованість впливів, а двосторонній процес, де дитина – не лише об’єкт цих впливів, а й активний учасник, суб’єкт виховання. Це можливо, коли стосунки між дорослими і дітьми в сім’ї формуються на засадах особистісної рівності, довіри, взаєморозуміння, визнання права кожного на свою точку зору в різних життєвих ситуаціях. Навть коли йдеться про 6-7-річного малюка, треба пам’ятати: перед вами не просто маленикий хлопчик чи дівчинка, а особистість з унікальним внутрішнім світом, з тільки їй притаманними індивідуальними відмінностями. Знання та врахування цих відмінностей – неодмінна складова успішного виховання. Батьки мають бути пильними й дуже чутливими до реакцій, слів, вчинків своїх дітей. Дуже часто син чи донька в непрямій формі сигналізують дорослим про їхні ж помилки та прорахунки.

Здатність почути, зрозуміти дитину – своєрідний місток між батьками та дітьми.

«Чим досконаліше виховання, тим щасливіші народи». (Гельвецій)

«Дитина – рентгенівський знімок сім’ї». (Макаренко)

«Важкі діти – ті, в яких немає душевного контакту з дорослими». (Соловейчик)

«Виховання в тому і полягає, що доросле покоління передає свій досвід, свою пристрасть, свої переконання молодшому поколінню». (Макаренко)

Стилі батьківської поведінки

ВАШ СТИЛЬ БАТЬКІВСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ ТА ЯКУ ОСОБИСТІСТЬ ВИ НИМ ВИХОВУЄТЕ

Важливим для психічного здоров’я дитини є психологічний клімат сім’ї. Він суттєво впливає на дитину, спричиняє стан комфорту або ж дискомфорту.

Деякі батьки не лише не можуть бути взірцем  для своєї дитини, а й негативно впливають на її психічний стан. Вивчення дитячих неврозів (як, до речі, і функціональних розладів у мовленні, скажімо, заїкання) свідчить, що вони мають дуже тісний зв’язок із психогенною дією сварок між батьками у присутності дітей.

Слід пам’ятати, що стиль поведінки батьків суттєво, а іноді й вирішально, позначається на становленні творчих здібностей дитини. Тому важливо бути обізнаним із цими стилями. Відомий американський психолог Діане Бомрінд поділяє батьків на авторитетних, авторитарних та ліберальних, його колеги Маккобі та Мартін розрізняються ще й індиферентних. Отже, можна говорити про відповідні  стилі поведінки.

У таблиці подано стислу характеристику чотирьох стилів батьківської поведінки, визначених з огляду на відношення двох параметрів – рівня батьківського контролю та характеру взаємин.

СТИЛІ БАТЬКІВСЬКОЇ ПОВЕДІНКИ

Авторитетний	Високий рівень контролю. Теплі взаємини	Визнають та заохочують самостійність своїх дітей. Відкриті до спілкування та обговорення з дітьми встановлених правил поведінки; припускають зміну своїх вимог у розумних межах. Діти дуже добре адаптовані: упевнені в собі, у них розвинено самоконтроль і соціальні навички, вони добре навчаються у школі та мають високу самооцінку.
Авторитарний	Високий рівень контролю. Холодні взаємини	Віддають накази, сподіваючись беззастережного виконання. Закриті для постійного спілкування з дітьми; встановлюють жорсткі вимоги та правила, не припускають їх обговорення; дозволяють дітям лише мінімальну незалежність. Їхні діти, як правило, відлюдькуваті, боязкі та похмурі, невибагливі та вразливі; дівчатка найчастіше є пасивними та залежними у підлітковому та юнацькому віці; хлопчики можуть стати некерованими та агресивними.
Ліберальний	Низький рівень контролю. Теплі взаємини	Недостатньо або зовсім не регламентують поведінку дитини; беззастережна батьківська любов. Відкриті для спілкування з дітьми, але домінантна спрямованість комунікації – від дитини до батьків; дітям надають необмежену свободу (за незначного керівництва); не встановлюють обмежень. Діти схильні до неслухняності та агресивності, у присутності сторонніх поводяться неадекватно та імпульсивно, невимогливі до себе; іноді стають активними, рішучими творчими людьми.
Індиферентний	Низький рівень контролю. Холодні взаємини	Не встановлюють жодних обмежень; байдужі до своїх дітей. Закриті до спілкування; обтяжені власними проблемами, не мають сил на виховання дітей. Якщо байдужість батьків поєднується з ворожістю (як у батьків, що нехтують своїми дітьми), дитину ніщо не втримує від вияву найруйнівніших вмпульсів та схильності до асоціальної поведінки

Отже, можна констатувати, що найкраще адаптуються діти авторитетних батьків. Тому важливо, щоб такий стиль батьківської поведінки панував у сім’ї – як найефективніший та найпродуктивніший для реалізації таланту дитини.

Більшість психологів вважають, що психічне здоров’я, яке є підгрунтям для розвитку таланту, або хвороба дитини нерозривно пов’язані також із типом батьківського виховання. У психологічній літературі можна зустріти різні класифікації стилів і типів батьківського виховання та аналіз наслідків, які випливають з практики певного стилю (важливо зазначити, що часто цей аналіз стосується клінічних виявів).

СТИЛІ БАТЬКІВСЬКОГО ВИХОВАННЯ за А.Болдуїном

1.Демократичний. Характеризується високим рівнем сприймання дитини, добре розвиненим вербальним спілкуванням з нею, вірою в її самостійність водночас із готовністю за необхідності прийти на допомогу. За такого виховання діти вирізняються вмінням спілкуватися з однолітками; активністю, агресивністю, намаганням контролювати інших дітей (але самі уникають контролю), добрим фізичним розвитком.

2.Контрольний. Батьки обмежують діяльність дітей, пояснюючи їм зміст заборони. За такого стилю дітям бувають властиві слухняність, нерішучість, неагресивність.

3.Мішаний. Наслідком такого виховання найчастіше є слухняність, емоційна чутливість, навіюваність, неагресивність, недопитливість, бідна уява.

Неправильні типи виховання приводять до неврозів – неврастенії, істерії, психастенії (функціональний розлад, «зрив» вищої нервової діяльності через напруження – збудження, гальмування та їх динаміка).

ТИПИ НЕПРАВИЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

за В.Гарбузовим, А.Захаровим, Д.Ісаєвим

1.Неприйняття, емоційне відторгнення дитини (усвідомлене або неусвідомлене), жорсткі регламентації та контрольні дії, нав’язування дитині певного типу поведінки відповідно до батьківських уявлень про «хороших дітей». Інший полюс відторгнення характеризується цілковитою байдужістю, поблажливістю та браком батьквського контролю.

2.Гіперсоціалізуюче виховання – тривожно-недовірливе ставлення  батьків до здоров’я, навчальних успіхів та статусів дитини серед однолітків, а також надмірна занепокоєність її майбутнім.

3.Егоцентричне – надмірна увага всіх членів родини, присвоєння дитині ролі «кумира родини», «сенсу життя».

Аналізуючи з позиції психології позитивні й негативні системи виховання дітей у сім’ї та простежуючи, як результати цього виховання позначаються на долях людей у дитячому і дорослому віці. Наприклад:

Авторитарний громадянин	Демократичний громадянин
Слухняний	Ініціативний, відповідальний
Не цікавиться: «Чому?» (куди мені таке допетрати)	Питає: «Чому?», - відчуває, що може вплинути на ситуацію
Пасивний (нічого змінити не можна)	Приймає рішення спільно з іншими
Деспотичний з тими, чиє становище нижче, слухняний з тими, чиє положення вище (з мене знущалися, тож тепер моя черга)	Може бути і лідером, і підлеглим, уміє будувати рівноправні, партнерські стосунки
Слухається інших (залежний від думки оточення)	Здатний впливати на інших
Приймає накази	Приймає відповідальність
Почувається малениким, незначущим	Почувається рівноправним і самоцінним

Хочу сказати, що світ, в якому ми живемо, сильно відрізняється від того, в якму жили наші батьки. І, напевне, наші діти будуть жити в іншому світі.

Зараз, у нашому суспільстві, старі моделі певедінки не діють, а до нових ми ще не звикли. Кар’єра людини дедалі менше залежить від слухняності і щораз більше пов’язана з ініціативністю та відповідальністю.

Те, як житимуть наші діти, багато в чому залежить від методів виховання, які ми до них застосовуємо. Як ви гадаєте, що краще готує дитину до життя у вільному суспільстві: покарання за помилку чи підкріплення ініціативи? Наказ чи надане право вибору?...

Який виховний підхід ви використовуєте?

ЯКИЙ ВИХОВНИЙ ПІДХІД ВИ ВИКОРИСТОВУЄТЕ ТА ЯКУ ОСОБИСТІСТЬ НИМ ВИХОВУЄТЕ

Писати сьогодні про виховання (коли здається, що світ перевернувся, і в ньому якщо й залишилося місце для правди, то незначне) важко, але необхідно. Навіть у наш складний час істина не зникла, а продовжує бути, і це буття ніхто й ніколи скасувати не може. Наше завдання – наблизитися до істини, відкрити її, пізнати й спробувати жити й виховувати дітей згідно з непорушними законами, які мають вічний, абсолютний характер, незважаючи на часи та народи.

Говорити про виховання неможливо, не визначивши мети виховання. Визначити мету – значить відповісти на запитання: «Навіщо, власне, виховувати дітей?». Цілком логічно, що відповіді на запитання «Навіщо виховувати дітей?», «У чому сенс виховання?» можуть бути знайдені лише в контексті мети й сенсу життя. Якщо ми правильно розуміємо сенс життя людини, то, відповідно, і мету виховання тлумачимо правильно, якщо ж ціль життя визначається неправильно, відповідно, неправильно ставляться й завдання виховання.

Розмитість уявлень про те, як виховувати, кого, навіщо, - ознака нашого часу. Невизначеність завдань виховання є наслідком невизначеності мети й сенсу життя, дезорієнтацією, неправильним осмисленням життєвого досвіду.

Де ж варто шукати сенс життя?

Навряд чи його можна знайти у тимчасовому чи минулому. Місцем і джерелом сенсу вважають те, що не зникає в часі, розвивається, перетворюється, виховується. Цим сутнісним феноменом життя, його осередком є особистість – предмет вивчення багатьох наук, психології загалом.

Особистість є предметом виховання, саме в особистості перебуває сутнісний центр життя, а відповідно, зміст і мета виховання.

Виховується особистість. Звичайно, з урахуванням  фізіологічних, психологічних, біологічних і вікових  особливостей. Виховувати – значить сприяти правильному розвитку особистості, а значить забезпечувати психічне здоров’я особистості.

Розмірковуючи над сучасними спробами виховання, узагальнюючи досвід, а також різні погляди на особистість, можна визначити чотири основні підходи до виховання, характерні для нашого часу.  В основу цього узагальнення покладений такий критерій: «У чому полягає мета виховання при тому або іншому виховному підході?». Ідеологічною базою, що живить ці підходи, є різні уявлення про особистість, які склалися в науці. Звичайно, важко уявити прямий зв’язок між теоріями особистості й вихованням. Але він існує в площині суті, і не важливо, хто що започаткував, головне – це розуміння того, як і в якому виховному підході відбився той чи інший погляд на особистість.

ПІДХІД І – «СТИХІЙНЕ ВИХОВАННЯ»

В такому типі виховання сама мета виховання відсутня або розмита. Виховні міри ситуативні, визначаються вимогами конкретної ситуації, настроєм; часто непослідовні, іноді суперечливі. Такий підхід обумовлений нечіткими уявленнями про сенс життя і, відповідно, про виховання або повну відсутність будь-яких уявлень про це. Подібний підхід до виховання безвідповідальний.

Роль родини у вихованні завжди була провідною. В умовах здорового суспільства (якщо родина не справлалась з цією функцією) саме суспільне середовище, його ідеали створюють сприятливі умови для виховання. Що відбувається зараз у соціальній ситуації, де ростуть наші діти? Відповідь на це запитання – перший крок в усвідомленні проблем, з якими зіштовхуються батьки.

Дитина приходить у світ. Що тут є? Хаотичність, невизначеність. Вона починає шукати себе та своє місце в цьому світі, цінності, ідеали. Що ж пропонує сучасне середовище? Такі пошуки закінчуються у кожного по-різному: хтось, шукаючи самоствердження за будь-яку ціну, може потрапити в екстремальну субкультуру типу емо або готів; хтось у пошуках розради й розуміння потрапляє в тоталітарну секту; когось може захопити ігроманія, а когось – алкоголь або наркотики. Хай цього не станеться з нашими дітьми!

Таке трапляється, коли в соціальному середовищі молода людина не знайшла справжніх ідеалів або знайшла морально перекручені. Де ж шукати ідеал, заради якого варто жити, віддавати йому свої сили й час? Цим першим і дуже важливим середовищем є родина з її цінностями, переконаннями, вихованням. Якщо виховання відбувається стихійно, то немає ніякої гарантії, що молода людина прагнутиме засвоювати кращі, а не гірші зразки.

ПІДХІД ІІ – «ВИХОВАННЯ ЯК АДАПТАЦІЯ»

Мету виховання визначає пристосування до вимог суспільного розвитку. Мета споживацького суспільства – виробництво і споживання різних товарів та послуг, бажання одержати задоволення; виховання, що підкоряється ідеї адаптації до вимог суспільного розвитку, породжує споживачів. За межами уваги залишається особистість людини. Сенс життя зводиться до матеріального благополуччя. Відповідно, завдання виховання, навіть якщо вони й не усвідомлюються, зводяться до виховання соціально адаптованої, соціально благополучної людини. Це включає розвиток фізичних та інтелектуальних можливостей, ініціативи, заповзятливості.

У такій моделі немає місця особистості, вона нівелюється, тому що в суспільства свої потреби та інтереси, воно «замовляє музику». Чи може бути виправдане це «соціальне замовлення»? «Здатність завдяки вихованню пристосувати до навколишнього світу не може бути визнана найважливішим завданням виховання. Оскільки виховання вільне в постановці своїх завдань, оскільки воно не стиснуте тим, що нав’язує йому суспільство або держава, воно звернене до особистості дитини… У цьому сенсі поняття особистості є основним і центральним поняттям педагогіки», - чітко визначив місце суспільства у справі виховання Зенькевський.

Крім того, корисливі прагнення егоїстичні та призводять до відчуження людей одне від одного; по суті – це недосяжні прагнення. «Тому що хіба може пристосуватися до навколишніх обставин та людина, в якої розлад усередині, в самій душі, в самому осередку її життя?» (Священомученик Фаддей).

«Якщо внутрішні потреби людини з дитинства «заземлюються», якщо вчителі й батьки передають дітям почуття тваринної самодостатності, позбавляючи їх хліба небесного – навчання (виховання)  припиняється й замінюється процесом соціалізації та професіоналізації, що можна назвати не навчанням (вихованням), а пристосуванням… Формується система освіти адаптаційного типу, яка дає змогу дитині пристосувати до умов життя в суспільстві,  але виключає умови його духовного, а виходить, особистісного зростання» (Є.Шестун).

ПІДХІД ІІІ – «ВИХОВАННЯ ЯК РОЗВИТОК (гуманістичний підхід)»

В основі цього підходу лежить, на перший погляд, дуже привабливий гуманістичний світогляд. Суть його добре передають слова Франка: «Починаючи з епохи Ренесансу й аж до теперішнього часу, європейське духовне життя протікає під знаком запеклої, смертельної ворожнечі між вірою в Бога та вірою в людину. Від Джордано Бруно й атеїстів італійського Ренесансу безперервна лінія духовного розвитку доходить до Фейєрбаха, Маркса й Ніц-ше… Фактично для духовного життя це означає, що людина усвідомила себе земним богом. Утративши й відкинувши Бога, людина увірувала в себе саму».

У гуманістичному світогляді домінують принципи рівності, справедливості, повага до людської гідності, турбота про благо людей, водночас саме в руслі гуманістичного світогляду в сучасних школах «патріотизм був осміяний, виховання цнотливості замінилося сексуальним вихованням, фізична культура поступилася місцем валеології… Стимулювання вільного життя підлітка, засноване на непослуху своїм батькам, стало улюбленим прийомом засобів масової інформації» (Є.Шестун).

Гуманістичний світогляд нетотожний гуманному ставленню до людини. «Сутність гуманного ставлення полягає у милосерді до незіпсованої частини душі, а не в милосерді до пороків» (Священомучений Фаддей).

Мета виховання в цьому підході – розвиток наявних у дитини потенцій. Ідея розвитку, поширена зараз у засобах  масової інформації та в уявленнях багатьох сучасних людей, так поглинула людську свідомість, що це поняття стало майже магічним. Якщо йдеться про розвиток, то мається на увазі щось дуже позитивне, хороше, привабливе.

Вникнувши глибше в сутність цього поняття, стає зрозуміло, що розвиток припускає, насамперед, щось у наявності, данність. Якщо йдеться про розвиток дитини, значить, у дитини вже є щось, що має бути розвинене. Що це? Багато чого. Здібності, таланти – так. Але чи тільки це?  Якби було так, то не було б злочинності, наркоманії, жахливих випадків дитячої жорстокості тощо. Очевидність фактів свідчить, що в природі людини потенційно закладено не лише добро, а й зло. І якщо ми говоримо про розвиток як про вирощування наявного зерна, то як можемо уникнути вирощування бур’янів?

У понятті розвитку як удосконалюванні наявного потенціалу є певна двозначність. В одному дитячому мультфільмі показана лісова школа розбійників, де звірів учать хитрості, обману, лукавства, тобто тих якостей, що допомагають стати справжніми розбійниками. Хіба в цій школі не розвивають? Розвивають так само, як у деяких школах і родинах.

Цей антропоцентричний, на перший погляд, позитивний підхід ідеалізує дитину, ігноруючи іншу, ушкоджену її частину. Якщо запитати людину, що саме та розуміє під вихованням, у чому основна мета виховання, людина зведе її до розвитку. Розвиток для розвитку? Далі тупик.

Виховання, що ставить за мету розвиток різних задатків і здібностей, допускає помилку у головному. Без внутрішньої боротьби зі своїм злом ніякий розвиток не вирішить основного життєвого завдання, особливо якщо під розвитком розуміють розвиток інтелекту, прагматизму тощо. Не співмірність, а провідна спрямованість визначає розвиток особистості. «Структура особистості стає гармонійною не на основі «розміреного» та «пропорційного» розвитку всіх її сторін, а в результаті максимального розвитку тих здібностей людини, що створюють домінуюче спрямування її особистості, яке надає сенс усьому життю й діяльності людини» (Б.Додонов, цит. за Л.Божович).

ПІДХІД ІV – «ВИХОВАННЯ ЯК ПЕРЕТВОРЕННЯ АБО СПАСІННЯ»

На початку ХХ ст. професор В.Зеньківський сформулював головне завдання виховання й визначив помилку сучасної педагогіки: «…тема виховання в новітній культурі відірвалася від теми порятунку. Цей розрив двох тем, власне кажучи, глибоко пов’язаних одна з іншою, фатально вплинув на розвиток пдагогіки. Виховання дитини постало поза темою порятунку, підготовка дитини до життя в цьому світі – поза зв’язком із підготовкою до життя вічного».

Уникнути неправильного ставлення до виховання як до розвитку або адаптації допомагає зовсім інше уявлення про суть виховання, що узгоджується з сенсом життя та завданнями особистості. Виховується особистість. Як вже говорилося, особистість існує в площині вертикального виміру: в площині суті змісту і цінностей,  категорій добра та зла – тільки цей вимір є особистісним виміром. Таке розуміння особистості визначає виховання як особистісне перетворення, сутність якого полягає у формуванні прагнення до добра, переваги добра, що й є умовою порятунку. Цей погляд на виховання спрямований на вирішення основного завдання особистості. Сутність підходу до виховання зводиться до створення умов для перетворення особистості. «Пробудження духовного життя, натхнення душі благодаттю відбувається в певних умовах. Створення цих умов і становить зміст педагогічної діяльності» (Є.Шестун). Якщо з таких позицій поглянути на виховання, то основне завдання виховання буде у створенні умов для розвитку добрих початків у дитині та формуванні прагнення до боротьби зі злом у собі. Саме в цьому перетинаються виховання і сенс життя.

Що раніше створяться такі умови, то успішнішим буде виховання.

Звідси правила для вихователів та батьків: необхідно якомога раніше пробудити в дитині духовне бачення, бачення любові, совісті, потяг до досконалості і здатність безкорисливо радіти й насолоджуватись радістю; слід засвідчити дитині, що божественне – не ілюзія, що воно об’єктивне, веде до Бога; варто розповісти про готовність і вміння ставити себе перед Богом і відчувати духовно-творче невдоволення собою (І.Ільїн).

Шановні батьки! Вибір виховання за вами. Подумайте кого ви хочете виховати.

Чи потрібно "садити" дитину на дієту?

ДІЄТА ДЛЯ ДІТЕЙ...

Останнім часом частенько чую розмову між мамусями про дієту для своїх маленьких донечок і щоразу розумію, що в них включається своя нереалізована або недостатньо реалізована мрія. Дорогі мамусі, в цій публікації хотілося б звернутися до вас із побажанням - піднімайте свою самооцінку і не губіть дітей непотрібними дієтами. В житті ваших принцес буде ще предостатньо клопоту, який буде занижувати їхню самооцінку, а завдяки нав'язаній вами вашої заниженої самооцінки їхній тягар зросте не в два раза, а в стільки кілограмів, в скільки ви вважаєте себе неповноцінною, грубою.

Природа достатньо попіклувалася про вагу і розвиток вашого дитяти, і те чи воно повніше, чи худіше не завжди буде залежати від "замка" на ротику. Ви ризикуєте тим, що ваша ненаглядна красуня чи красунчик, будучи у формі в дорослому віці, буде бачити в дзеркалі неповноцінну повну (грубу) особу, що свідчить про психологічне захворювання - булемію або анорексію. Хочу коротко розкрити осмотичну рівновагу тканин організму як з психологічної так і з медичної точок зору.

Медицина чітко каже про те, що осмотична рівновага в організмі - це рівновага, яка забезпечується за допомогою рівня солоності рідини. Рідина з концентрацією NaCl (солі) 0,9% нейтральна або називається ізотонічним розчином (в осмотичному плані він є інертним). Коли концентрація перевищує 0,9% розчин стає гіпертонічним (витягує на себе воду), коли концентрація нижча за 0,9% - він віддає воду. Іншими словами, якщо клітину, в середині якої знаходиться гіпотонічний або ізотонічний розчин помістити в гіпертонічний розчин солі, розчин витягне всю воду з клітини і клітина зморщиться (стиснеться), і навпаки, якщо помістити клітину з гіпертонічним(соленим) розчином в гіпотонічний (несолений), то клітина буде втягувати воду в себе і розширюватися поки не знайде можливості звільнитися від лишньої рідини.

З психологічної точки зору пояснення осмотичної рівноваги тканин організму аналогічне, тільки в іншому контексті, з іншими словами - осмотична рівновага тканин організму буває двох видів: стиснення тканини, при якому відбувається втрата тканинної рідини, і розширення тканини, підвищуюче вміст рідини. В обох випадках присутнє незадоволення, різниця лише в шляху позбуття незадоволення.

Якщо говорити про перший випадок, як про нав'язливу ідею, наприклад: моє дитя (я) грубе і йому потрібно худати методом дієт, то тканина буде стискатися, іншими словами ваше дитя (ви) схуднете, але відчуття голоду буде постійним. Оскільки дієта - це обмеження і з клітин витягується рідина, клітина стискається - знижується поверхнева напруга, але відчуття, яке приносить незадоволення (голод) не зникає, тому задоволення організм не отримує він просто усуває незадоволення.

В другому випадку навпаки, незадоволення пов'язане з реальною напругою - клітина вбирає рідину, а значить розширюється, а це означає, що поверхня клітини (тканина) натягується (напружується) - цієї напруги можна позбутися тільки з допомогою розслаблення клітини (релаксації), тобто позбутися субстанції (рідини). В цьому випадку тканина не лише худне, позбувається рідини, а й отримує задоволення від вивільнення рідини.

Для тих, хто хоче щоб його дитина була не лише красивою, а й розумною хочу наголосити - голод не сублімується, а енергію задоволення можна сублімувати в розвиток розумових, підприємницьких, винахідницьких та інших здібностей. Іншими словами, якщо є надлишок енергії, то її обов'язково можна в щось "вкласти", а думка про голод не дає ні про що більше думати окрім їжі.

В цій частині я описала лише механізми стиснення та розширення тканин. Далі хочу коротко розповісти про дію цих механізмів на тіло загалом. Коли кров, енергія іде від периферії (зовнішніх органів: шкіри, судин...) до центру (внутрішніх органів: серця..), то зовнішні органи (смакові, генітальні..) не можуть отримувати задоволення (в дорослому віці - імпотенція, фригідність). Наш організ сам виконує цю функцію в екстремальних ситуаціях, наприклад при повільному замерзанні, тому навіщо свій організм тримати постійно в екстримі, а відповідно в стресі, а відповідно швидше "зношувати" його, а відповідно укорочувати собі віку?

Коли енергія, кров іде від внутрішніх органів до зовнішніх і знаходить спосіб вивільнення: оргазм або сублімація сексуальної енергії в розвиток, то людина отримує не лише усунення незаодовелення, але й задоволення.

В природній роботі тіла кровообіг іде по всьому тілі, а отже, найкращий варіант, коли тканина не стискається і не розширяється, а стоїть в рівновазі. Коли розчин солі і в клітині в рідині 50%/50%, тоді клітині не доведеться ні вбирати рідину, ні віддавати, що означає бути постійно в гармонії. А гармонія - це задоволення в усіх планах. Якщо вашій дитині не приписана дієта медичним працівником, то шукайте гармонію, а не дієту.

автор - Наталія Володимирівна Галамейко

Іти до першого класу ще рано, чи ще рік почекати?

МОЖЕ, ПОЧЕКАТИ ЩЕ РІК?

Іноді результати тесту свідчать про готовність до школи, а ви розумієте, що дитя ще до школи не готове. Цифри і відсотки - річ вперта. Але внутрішній голос батьків, які добре знають свою дитину, є набагато важливішим!

Якщо ви не хочете, щоб перший клас став для дитини "щоденним жахом", коли все не виходить, до школи йти не хочеться, - зважте всі "за" і "проти". Уважно поставтеся до того, що саме розуміється під "шкільною готовністю" і про що свідчать тести. Зверніть увагу на зріст дитини та особливості її здоров'я. Сполучення "шкільної неготовності" з ослабленням здоров'я свідчить про те, що до першого класу іти ще рано та дійсно, потрібно ще рік почекати!

В цю мить батьки задаються питанням: "Чи не буде пізно через рік? Взагалі, чи можна спізнитися до школи?".

ДОПОМОЖЕ зрозуміти це нескладна вправа: уявіть свою дитину у третьому, так третьому, класі і поставте собі питання: "Вона буде відмінником? За якою партою вона сидить? Вона весела чи сумна?". А тепер уявіть її уже в одинадцятому класі і поставте собі ті самі питання.

Історія не розповідає про випадок, коли б дитина постраждала від того, що пішла до школи пізніше. Якщо замислитися, зайвий рік дає навіть декілька переваг. По-перше, дитина буде старшою за однолітків, міцнішою фізично, буде мати більший життєвий досвід. Це саме по собі підвищує самооцінку та створює умови для того, щоб стати лідером, успішною людиною. Часто говорять, що старшій дитині буде нудно у першому класі. Але школа - це не тільки навчання.

По-друге, рік, що залишився, можна теж використати в інтересах дитини. Якщо не знаєте, чим краще зайнятися, - зверніться за консультацією до психолога. Фахівець оцінить розвиток дитини, особливості організації її мозку та добере такі види діяльності, які будуть найбільш корисними та потрібними.

Наприклад, заняття танцями і басейн сприяють відмінній взаємодії лівої та правої півкуль мозку. Розфарбовування - це тренування кисті, підготовка руки до письма. Досвід спілкування з різними педагогами є теж дуже корисним. Ігри з однолітками - рухливі, сюжетно-рольові, настільні з певними правилами - все це теж необхідно для формування вольової сфери. Розширювати кругозір, поняття про живу і неживу природу, заняття людей, професії, географічні пізнання - от скільки всього цікавого може вмістити цей зайвий рік!