ЯКИЙ ВИХОВНИЙ
ПІДХІД ВИ ВИКОРИСТОВУЄТЕ ТА ЯКУ ОСОБИСТІСТЬ НИМ ВИХОВУЄТЕ
Писати сьогодні про виховання (коли здається, що світ перевернувся, і в
ньому якщо й залишилося місце для правди, то незначне) важко, але необхідно.
Навіть у наш складний час істина не зникла, а продовжує бути, і це буття ніхто
й ніколи скасувати не може. Наше завдання – наблизитися до істини, відкрити її,
пізнати й спробувати жити й виховувати дітей згідно з непорушними законами, які
мають вічний, абсолютний характер, незважаючи на часи та народи.
Говорити про виховання неможливо, не визначивши мети виховання.
Визначити мету – значить відповісти на запитання: «Навіщо, власне, виховувати
дітей?». Цілком логічно, що відповіді на запитання «Навіщо виховувати дітей?»,
«У чому сенс виховання?» можуть бути знайдені лише в контексті мети й сенсу
життя. Якщо ми правильно розуміємо сенс життя людини, то, відповідно, і мету
виховання тлумачимо правильно, якщо ж ціль життя визначається неправильно,
відповідно, неправильно ставляться й завдання виховання.
Розмитість уявлень про те, як виховувати, кого, навіщо, - ознака нашого
часу. Невизначеність завдань виховання є наслідком невизначеності мети й сенсу
життя, дезорієнтацією, неправильним осмисленням життєвого досвіду.
Де ж варто шукати сенс життя?
Навряд чи його можна знайти у тимчасовому чи минулому. Місцем і
джерелом сенсу вважають те, що не зникає в часі, розвивається, перетворюється,
виховується. Цим сутнісним феноменом життя, його осередком є особистість –
предмет вивчення багатьох наук, психології загалом.
Особистість є предметом виховання, саме в особистості перебуває сутнісний центр життя, а відповідно, зміст і
мета виховання.
Виховується особистість. Звичайно, з урахуванням фізіологічних, психологічних, біологічних і
вікових особливостей. Виховувати –
значить сприяти правильному розвитку особистості, а значить забезпечувати психічне здоров’я
особистості.
Розмірковуючи над сучасними спробами виховання, узагальнюючи досвід, а
також різні погляди на особистість, можна визначити чотири основні підходи до
виховання, характерні для нашого часу. В
основу цього узагальнення покладений такий критерій: «У чому полягає мета
виховання при тому або іншому виховному підході?». Ідеологічною базою, що
живить ці підходи, є різні уявлення про особистість, які склалися в науці.
Звичайно, важко уявити прямий зв’язок між теоріями особистості й вихованням.
Але він існує в площині суті, і не важливо, хто що започаткував, головне – це
розуміння того, як і в якому виховному підході відбився той чи інший погляд на
особистість.
ПІДХІД І – «СТИХІЙНЕ ВИХОВАННЯ»
В такому типі виховання сама мета виховання відсутня або розмита.
Виховні міри ситуативні, визначаються вимогами конкретної ситуації, настроєм;
часто непослідовні, іноді суперечливі. Такий підхід обумовлений нечіткими
уявленнями про сенс життя і, відповідно, про виховання або повну відсутність
будь-яких уявлень про це. Подібний підхід до виховання безвідповідальний.
Роль родини у вихованні завжди була провідною. В умовах здорового
суспільства (якщо родина не справлалась з цією функцією) саме суспільне
середовище, його ідеали створюють сприятливі умови для виховання. Що
відбувається зараз у соціальній ситуації, де ростуть наші діти? Відповідь на це
запитання – перший крок в усвідомленні проблем, з якими зіштовхуються батьки.
Дитина приходить у світ. Що тут є? Хаотичність, невизначеність. Вона
починає шукати себе та своє місце в цьому світі, цінності, ідеали. Що ж
пропонує сучасне середовище? Такі пошуки закінчуються у кожного по-різному:
хтось, шукаючи самоствердження за будь-яку ціну, може потрапити в екстремальну
субкультуру типу емо або готів; хтось у пошуках розради й розуміння потрапляє в
тоталітарну секту; когось може захопити ігроманія, а когось – алкоголь або
наркотики. Хай цього не станеться з нашими дітьми!
Таке трапляється, коли в соціальному середовищі молода людина не
знайшла справжніх ідеалів або знайшла морально перекручені. Де ж шукати ідеал,
заради якого варто жити, віддавати йому свої сили й час? Цим першим і дуже
важливим середовищем є родина з її цінностями, переконаннями, вихованням. Якщо
виховання відбувається стихійно, то немає ніякої гарантії, що молода людина
прагнутиме засвоювати кращі, а не гірші зразки.
ПІДХІД ІІ – «ВИХОВАННЯ ЯК АДАПТАЦІЯ»
Мету виховання визначає пристосування до вимог суспільного розвитку.
Мета споживацького суспільства – виробництво і споживання різних товарів та
послуг, бажання одержати задоволення; виховання, що підкоряється ідеї адаптації
до вимог суспільного розвитку, породжує споживачів. За межами уваги залишається
особистість людини. Сенс життя зводиться до матеріального благополуччя.
Відповідно, завдання виховання, навіть якщо вони й не усвідомлюються, зводяться
до виховання соціально адаптованої, соціально благополучної людини. Це включає
розвиток фізичних та інтелектуальних можливостей, ініціативи, заповзятливості.
У такій моделі немає місця особистості, вона нівелюється, тому що в
суспільства свої потреби та інтереси, воно «замовляє музику». Чи може бути
виправдане це «соціальне замовлення»? «Здатність завдяки вихованню пристосувати
до навколишнього світу не може бути визнана найважливішим завданням виховання.
Оскільки виховання вільне в постановці своїх завдань, оскільки воно не стиснуте
тим, що нав’язує йому суспільство або держава, воно звернене до особистості
дитини… У цьому сенсі поняття особистості є основним і центральним поняттям
педагогіки», - чітко визначив місце суспільства у справі виховання
Зенькевський.
Крім того, корисливі прагнення егоїстичні та призводять до відчуження
людей одне від одного; по суті – це недосяжні прагнення. «Тому що хіба може
пристосуватися до навколишніх обставин та людина, в якої розлад усередині, в
самій душі, в самому осередку її життя?» (Священомученик Фаддей).
«Якщо внутрішні потреби людини з дитинства «заземлюються», якщо вчителі
й батьки передають дітям почуття тваринної самодостатності, позбавляючи їх
хліба небесного – навчання (виховання)
припиняється й замінюється процесом соціалізації та професіоналізації,
що можна назвати не навчанням (вихованням), а пристосуванням… Формується
система освіти адаптаційного типу, яка дає змогу дитині пристосувати до умов
життя в суспільстві, але виключає умови
його духовного, а виходить, особистісного зростання» (Є.Шестун).
ПІДХІД ІІІ – «ВИХОВАННЯ ЯК РОЗВИТОК (гуманістичний
підхід)»
В основі цього підходу лежить, на перший погляд, дуже привабливий
гуманістичний світогляд. Суть його добре передають слова Франка: «Починаючи з
епохи Ренесансу й аж до теперішнього часу, європейське духовне життя протікає
під знаком запеклої, смертельної ворожнечі між вірою в Бога та вірою в людину.
Від Джордано Бруно й атеїстів італійського Ренесансу безперервна лінія
духовного розвитку доходить до Фейєрбаха, Маркса й Ніц-ше… Фактично для
духовного життя це означає, що людина усвідомила себе земним богом. Утративши й
відкинувши Бога, людина увірувала в себе саму».
У гуманістичному світогляді домінують принципи рівності,
справедливості, повага до людської гідності, турбота про благо людей, водночас
саме в руслі гуманістичного світогляду в сучасних школах «патріотизм був
осміяний, виховання цнотливості замінилося сексуальним вихованням, фізична
культура поступилася місцем валеології… Стимулювання вільного життя підлітка,
засноване на непослуху своїм батькам, стало улюбленим прийомом засобів масової
інформації» (Є.Шестун).
Гуманістичний світогляд нетотожний гуманному ставленню до людини.
«Сутність гуманного ставлення полягає у милосерді до незіпсованої частини душі,
а не в милосерді до пороків» (Священомучений Фаддей).
Мета виховання в цьому підході – розвиток наявних у дитини потенцій.
Ідея розвитку, поширена зараз у засобах
масової інформації та в уявленнях багатьох сучасних людей, так поглинула
людську свідомість, що це поняття стало майже магічним. Якщо йдеться про
розвиток, то мається на увазі щось дуже позитивне, хороше, привабливе.
Вникнувши глибше в сутність цього поняття, стає зрозуміло, що розвиток
припускає, насамперед, щось у наявності, данність. Якщо йдеться про розвиток
дитини, значить, у дитини вже є щось, що має бути розвинене. Що це? Багато
чого. Здібності, таланти – так. Але чи тільки це? Якби було так, то не було б злочинності,
наркоманії, жахливих випадків дитячої жорстокості тощо. Очевидність фактів
свідчить, що в природі людини потенційно закладено не лише добро, а й зло. І
якщо ми говоримо про розвиток як про вирощування наявного зерна, то як можемо
уникнути вирощування бур’янів?
У понятті розвитку як удосконалюванні наявного потенціалу є певна
двозначність. В одному дитячому мультфільмі показана лісова школа розбійників,
де звірів учать хитрості, обману, лукавства, тобто тих якостей, що допомагають
стати справжніми розбійниками. Хіба в цій школі не розвивають? Розвивають так
само, як у деяких школах і родинах.
Цей антропоцентричний, на перший погляд, позитивний підхід ідеалізує
дитину, ігноруючи іншу, ушкоджену її частину. Якщо запитати людину, що саме та
розуміє під вихованням, у чому основна мета виховання, людина зведе її до
розвитку. Розвиток для розвитку? Далі тупик.
Виховання, що ставить за мету розвиток різних задатків і здібностей,
допускає помилку у головному. Без внутрішньої боротьби зі своїм злом ніякий
розвиток не вирішить основного життєвого завдання, особливо якщо під розвитком
розуміють розвиток інтелекту, прагматизму тощо. Не співмірність, а провідна
спрямованість визначає розвиток особистості. «Структура особистості стає
гармонійною не на основі «розміреного» та «пропорційного» розвитку всіх її
сторін, а в результаті максимального розвитку тих здібностей людини, що
створюють домінуюче спрямування її особистості, яке надає сенс усьому життю й
діяльності людини» (Б.Додонов, цит. за Л.Божович).
ПІДХІД ІV – «ВИХОВАННЯ ЯК ПЕРЕТВОРЕННЯ
АБО СПАСІННЯ»
На початку ХХ ст. професор В.Зеньківський сформулював головне завдання
виховання й визначив помилку сучасної педагогіки: «…тема виховання в новітній
культурі відірвалася від теми порятунку. Цей розрив двох тем, власне кажучи,
глибоко пов’язаних одна з іншою, фатально вплинув на розвиток пдагогіки.
Виховання дитини постало поза темою порятунку, підготовка дитини до життя в
цьому світі – поза зв’язком із підготовкою до життя вічного».
Уникнути неправильного ставлення до виховання як до розвитку або
адаптації допомагає зовсім інше уявлення про суть виховання, що узгоджується з
сенсом життя та завданнями особистості. Виховується особистість. Як вже говорилося,
особистість існує в площині вертикального виміру: в площині суті змісту і
цінностей, категорій добра та зла –
тільки цей вимір є особистісним виміром. Таке розуміння особистості визначає
виховання як особистісне перетворення, сутність якого полягає у формуванні
прагнення до добра, переваги добра, що й є умовою порятунку. Цей погляд на
виховання спрямований на вирішення основного завдання особистості. Сутність
підходу до виховання зводиться до створення умов для перетворення особистості.
«Пробудження духовного життя, натхнення душі благодаттю відбувається в певних
умовах. Створення цих умов і становить зміст педагогічної діяльності»
(Є.Шестун). Якщо з таких позицій поглянути на виховання, то основне завдання
виховання буде у створенні умов для розвитку добрих початків у дитині та
формуванні прагнення до боротьби зі злом у собі. Саме в цьому перетинаються
виховання і сенс життя.
Що раніше створяться такі умови, то успішнішим буде виховання.
Звідси правила для вихователів та батьків: необхідно якомога раніше
пробудити в дитині духовне бачення, бачення любові, совісті, потяг до досконалості
і здатність безкорисливо радіти й насолоджуватись радістю; слід засвідчити
дитині, що божественне – не ілюзія, що воно об’єктивне, веде до Бога; варто
розповісти про готовність і вміння ставити себе перед Богом і відчувати
духовно-творче невдоволення собою (І.Ільїн).
Шановні батьки! Вибір виховання за вами. Подумайте кого ви хочете
виховати.
