Причини нервово-психічних порушень у дітей

ПРИЧИНИ НЕРВОВО-ПСИХІЧНИХ ПОРУШЕНЬ У ДІТЕЙ

У дошкільному віці причиною нервовості в дітей є помилки, допу­щені у вихованні. Неврівноваженість у стосунках з дитиною, суворість, що змінюється надмірною ніжністю, вимогливість поряд із розбе­щеністю — усе це вражає дитячу психіку, створює перенапруження нервових процесів. Часті невротичні реакції є результатом неоднакового ставлення до дитини батьків: дуже суворий батько і безмежно ласкава мати. Тут, з одного боку, постійні заборони й стримування, що веде до пригнічення ініціативи дитини, а з другого — «сліпа» любов, пестощі і вседозволеність перешкоджають тренуванню і зміцненню волі.

Значної психічної травми завдають дитині сварки і бійки в родині, непорозуміння між батьками.

По-різному сприймають діти народження другої дитини. Якщо до на­родження братика чи сестрички дитина росла у надмірній увазі батьків, то поява в сім’ї немовляти викликає тяжкі переживання і роздратування. Виникають ревнощі й часто агресивні реакції у ставленні до немовляти. У цьому, звісно, вина батьків, адже турбота про немовля забирає увесь їхній час, позбавляючи тим самим необхідної уваги першу дитину.

Однією із частих причин виникнення неврозів, особливо в дітей зі слабким типом вищої нервової діяльності, є перенесені захворювання внутрішніх органів, різні травми голови.

Проявом невротичного стану в дітей 4-5-ти років є нічні страхи, пов’язані з їх залякуванням та фізичними покараннями. Дуже часто батьки розповідають дітям страшні казки, читають книжки або пока­зують малюнки змісту, що лякає. У таку дитину вселяється почуття страху. Усе це викликає страшні сновидіння, дитина зіскакує з ліжка, плаче, кричить, не впізнає оточуючих. Заспокоєна батьками, вона знову засинає, а вранці не пам’ятає, що з нею відбувалося.

Залякування дитини нерідко призводить до виникнення страху темряви, самотності, якогось предмета чи живої істоти.

До причин невротичних відхилень у пубертатному віці належать морфофункціональні зміни в організмі, пов’язані з гормональною перебудовою організму за умови відсутності врахування їх з боку батьків. Це породжує різкість у поведінці, грубість, схильність до сліз, упертість та негативізм.

До рухових невротичних проявів зараховують тикозні посмикування обличчя, кінцівок або тулуба. Основою цих гіперкінезів найчастіше є рухи, пов’язані з тісним незручним одягом та взуттям або неприємними відчуттями в різних частинах тіла. Нерідко проявом нервозності в дітей буває заїкання.

Негативно впливає на дітей штучне «прискорення» їх розумового розвитку і мови. Цьому сприяє велика кількість іграшок, книжок, ран­нє запам’ятовування віршів, казок. Особливо часто таке прискорення розумового розвитку буває у віці 2-4 років, коли діти стикаються з невідомим, дуже багато запитують. Існує термін «інформаційні невро­зи», саме вони розвиваються від перевантаження мозку інформацією перенапруження основних нервових процесів.

Зростаючий обсяг інформації потребує нових підходів до виховання і навчання дітей. Майже щороку до процесу навчання дитини висува­ються нові вимоги, що перевантажують індивідуальні можливості ди­тячої психіки. За даними статистики, кількість інформаційних неврозів щороку збільшується. Тому важливо дотримуватись оптимальних норм інтелектуальних навантажень дитини. Небажано намагатись завантажи­ти дитину великою кількістю різноманітних додаткових занять. Варто розраховувати її можливості та не обмежувати рухів.

Найчастіше подібні перевантаження нервової системи у дітей бувають в інтелігентних сім’ях, особливо, коли дитина єдина і росте в оточенні кількох дорослих людей.

Несприятливо позначається на малюкові відсутність дитячого товариства і постійне перебування серед дорослих. У таких випадках у нього розвивається наслідування, надмірна серйозність.

Причиною виникнення невротичних станів у дитини може бути порушення статевого дозрівання, що призводить до ранніх проявів сексуальності. Цьому сприяють занадто часті ласки, надмірно м’яка постіль, спільна постіль, переїдання на ніч, умови, які дають змогу спостерігати інтимне життя батьків тощо.

Але про які б невротичні розлади не йшла мова, основна причина їх виникнення — психогенні «нервові зриви». Невротичні стани можуть виникати в будь-якому віці. До числа найбільш загальних причин «нервових зривів» належать також одночасні заняття кількома різними справами, коли дитина не встигає зосередитися на одному, вимушена перемикатися на інше.

Неправильне виховання як фактор ризику виникнення нервово-психічних порушень

Численні дослідження переконують, що основні причини виникнення неврозів і психічних захворювань у дітей пов’язані з дефектами вихован­ня і конфліктними ситуаціями в сім’ї. Встановлені особливості соціально-психологічної структури сімей, у яких діти страждають нервовими захво­рюваннями. До них належать «неорганізовані» сім’ї, де спостерігається домінування одного із батьків, комунікативний бар’єр між батьком і дитиною та обмеження впливу батька на процес її виховання; виховання дитини нервовими батьками і конфліктність сімейних стосунків, розлад між батьками, неузгодженість вимог до дитини з боку батька і матері, а також прародичів.

Оскільки виховання характеризується певними сторонами ставлення батьків до дітей, варто виділити найбільш суттєві з них як три групи факторів невротизації дітей.

До факторів першого порядку можна зарахувати неправильне ставлення батьків до дітей. Це гіперопікунство батьків (особливо ма­тері), що пов’язане з тривожністю і страхом самотності; нервові зриви у вигляді крику і фізичних покарань, численні зауваження, надмірна при­нциповість, недовіра. Дитина постійно відлучається від самостійності. А між тим: «Впевненість дитини в собі, її особиста сміливість, — писав відомий психолог Альфред Адлер, — найвище щастя для неї. Смілива дитина буде з часом зустрічати свою долю не як щось зовнішнє, а як результат застосування власних сил».

Інша особливість у ставленні батьків до дітей — це неусвідомлена проекція особистих проблем на дітях, коли батьки звинувачують дітей у тому, що є характерним для них самих, або коли батьки не бачать не­доліків у собі, але вимагають від дітей того, у чому самі не є прикладом. Що вище ступінь невротичних порушень у батьків, то частіше вони надалі відчувають почуття провини, сумніву і вагання у правильності своїх дій і негативній оцінці дитини.

Негативною рисою виховання є «розрив» між словом і ділом, коли бать­ківська мораль має дуже абстрактний характер і не підсилюється живим, безпосереднім прикладом, або батьки кажуть одне, а роблять інше (дво­якість особистості). Часто батьки не можуть стабілізувати кризові ситуації в психічному розвитку дитини, справитися з її страхами і тривогами. І коли вони ще більш неспокійні і тривожні, ніж сама дитина, то цим сприяють фіксації її невротичних реакцій, які спочатку мають епізодичний характер. Іноді батьки «пропускають момент», коли невротичні прояви ще незначні і їх легко можна позбутися адекватною психологічною дією.

Помилкою у вихованні є й те, що батьки не можуть установити рів­них, довірливих й емоційно-теплих, безпосередніх стосунків з дітьми, їм бракує душевної щирості, широти поглядів, доброти.

Факторами другого порядку є помилки у вихованні дітей, спричи­нені неврахуванням особливостей їх психофізіологічного розвитку та індивідуально-типологічних особливостей батьків.

Нерозуміння розвитку особистості дитини. Наприклад, батьки вва­жають дітей упертими, тоді як мова йде про збереження елементарного почуття власної гідності. У решті випадків батьки думають, що дитина не хоче виконати їхніх вимог, а насправді вона не справляється через індивідуальні особливості свого розвитку.

Неприйняття дітей, з одного боку, відбувається через небажання мати взагалі або передчасну появу дитини, коли її «не чекали», а також невідповідність її статі бажанням батьків. З іншого боку, це неприйняття індивідуальності, особливостей характеру. Неприйняття — одна із причин виникнення неврозу страху в дітей, що пов’язано зі стресом матері у зв’язку з небажаною вагітністю. Неприйняття найбільше відбивається на психічному стані дитини у перші роки їх життя, адже саме тоді потрібно максимум емоційно-теплого ставлення до неї з боку матері. Часто неприйняття спостерігається у матерів з істеричними рисами характеру, головним чином через егоцентризм. Неприйняття дитини найбільш харак­терне для молодих мам ще з несформованим почуттям материнства.

Невідповідність вимог батьків із можливостями і потребами ді­тей — це один із провідних факторів, що викликає нервово-психічне перенапруження в дітей. Це завдання, які нездатна зробити, виконати дитина через свої психофізіологічні особливості розвитку. Це різноманіт­ні доручення, що потребують тривалих зусиль вольової сфери дитини. Обмеження дитини в її іграх та перебування на свіжому повітрі. Заборону дружити та гратися з іншими однолітками, обмеження її контактів.

«Негнучкість» батьків у стосунках з дітьми, що виявляється у нав’язуванні своїх думок; фіксації уваги на своїх проблемах, які не цікавлять дітей, та зосередженні на них; запрограмованості вимог; відсутності альтернатив у рішеннях; упередженим ставленням.

«Негнучкість» зумовлена як типологічними особливостями, так і не­вротичним станом батьків. Типологічними проявами є: недостатній рівень розвитку уявлення, надмірна принциповість і наявність інших гіперсоціалізованих рис характеру; домінантність і авторитарно-паранояльний настрій.

Нерівномірність ставлення батьків до дітей у різні роки їх життя.

Непослідовність у зверненні до дітей — суттєвий фактор, що ви­никає внаслідок змінних і суперечливих вимог батьків. Виявом непос­лідовності є постійні обіцянки або погрози, недоведення розпочатої справи до кінця, невідповідність між вимогами і контролем, переходи з одних крайнощів до інших, які призводять спочатку до нестійкості нервових процесів дитини, а відтак — до її збудження і втоми, а також неузгодженість стосунків між батьками, зумовлена наявністю конфлікту, який виникає через протилежні риси їхнього характеру.

До факторів третього порядку належать психологічні особливості (емоційно-вольові якості) батьків.

Афективність — надлишок батьківського роздратування, незадово­лення або неспокою, тривоги і страху. Афективність часто створює ефект безладдя (метушні) в домі: хаотичності, безпорядку, загального збуджен­ня. Потім батьки так чи інакше переживають те, що сталося, відчувають почуття вини від нездатності справитися зі своїми почуттями, які виходять з-під контролю. Максимум емоційної нестриманості проявляють матері з холеричним темпераментом.

Почуття тривоги за дітей виражається неспокоєм і панікою з будь- якого приводу; прагненням надмірно опікувати дитину, не відпускати її від себе; оберігати від будь-яких уявних небезпек; прив’язуванням дітей до себе, у тому числі й до свого настрою, почуттів, переживань; невмінням чекати і терпіти, прагненням робити все для дитини наперед; сумнівами в правильності своїх дій і водночас нав’язливою потребою постійно застерігати, давати безліч порад і рекомендацій тощо.

У разі високої невротичної тривожності в батьків відсутні життєрадісність і оптимізм, вони ніколи не сміються і їм здається, що з дитиною обов’язково щось трапиться погане, страшне і непоправне. Страх за дитину часто набуває нав’язливого характеру, коли батьки намагаються постійними порадами, застереженнями і заборонами створити видимість благополуччя, порядку, якого немає в душі у них, і тим самим зменшити на певний час високий рівень неспокою. Для матері більш характерна тривожність, а для батька — недовіра, виражені постійними сумнівами в правильності своїх дій або педантичним ставленням до дитини. Усе це свідчить про тривожно- недовірливий аспект ставлення батьків, невпевненість у собі.

Домінуюче ставлення до дітей виявляється через: безумовне виз­начення дорослими будь-якого свого погляду; прагнення підкорити дитину, створити залежність від себе; нав’язування думок і готових рішень; прагнення до суворої дисципліни й обмеження самостійності; категоричність суджень, наказовий, владний тон; використання репре­сивних дій, зокрема фізичні покарання; постійний контроль за діями дитини, особливо за її намаганням робити все по-своєму.

Прагнення домінувати створює негнучкість у сімейних стосунках і час­то проявляється великою кількістю погроз, які виливаються на дітей, якщо вони мають свою думку і не виконують батьківських наказів. До того ж, батьки з владними рисами характеру схильні звинувачувати дітей у неслухняності, впертості і негативізмі. Часто в таких родинах розгор­таються «баталії» з приводу сну, їжі, режиму дня, які, як правило, закін­чуються нервовими зривами і втомленістю всіх учасників конфлікту.

Гіперсоціальність — особливість виховання, коли воно має занад­то правильний, без урахування індивідуальності дитини, характер. У таких родинах батьки виховують своїх дітей за певною програмою, не враховуючи специфіки особистості, вікових потреб та інтересів.

Гіперсоціалізований характер виховання визначається підвищеною принциповістю у стосунках з дітьми. У таких випадках батьки не дозволяють собі розслабитися, пожартувати, засміятися, зайвий раз «поступитися у чомусь», бояться «зіпсувати» дитину проявами любові; надмірна вимогливість; нав’язування дітям великої кількості правил і вимог (умов), щоб вони поводили себе завжди і в усьому правильно, так як потрібно; моралізування, коли батьки соромлять дітей, наприклад: «Ти не хороший, а дуже поганий хлопчик, хороші так не роблять...», «Як тобі не соромно?» тощо, надмірно висока кількість зауважень і доган, які, врешті-решт, перестають діяти, викликаючи в дитини стан збудження або гальмування; нетерпимість до витівок і вад, коли батьки не прощають помилок, не йдуть на компроміси, а займають жорстку позицію боротьби.

Фактично, ці батьки воюють самі із собою, прагнучи усунути те із чим не могли впоратися раніше. Тобто такі батьки ставляться до дітей як до дорослих, і прагнуть якнайшвидше психічно розвинути дитину щоб вона в усьому відповідала критеріям особистого й соціального благополуччя. Часто такі батьки негативно ставляться до гри, вважають її дрібницею і марною тратою часу, а замість ігор вони наповнюють життя дитини однобічними інтелектуальними заняттями.

Недовіра до можливостей дітей виявляється в настороженості й підозрі; недовірі до особистої думки дитини; невірою в її само­стійність; надмірною регламентацією способу життя; перевіркою дій дитини; надмірним і часто дрібним опікунством; численними застере­женнями і погрозами.

Нерідко недовіра до можливостей дитини набуває переконливого характеру на зразок: «Він ніколи і нічого не робить так, як потрібно». Недостатня чуйність батьків означає несвоєчасний або недостатній відгук батьків на прохання дітей без урахування їх потреб, настрою та умов, у яких перебувають діти. Подібне ставлення батьків може бути викликане різними причинами: підвищеною принциповістю, незрілістю батьківського почуття, несприйняттям дитини, владністю, егоцентриз­мом, невротичним станом, конфліктним ставленням тощо.

Часто в батьків проявляється чуйність «навпаки», коли вони вияв­ляють надмірно швидкі й ефективно загострені негативні реакції на незначні відхилення у поведінці дітей і стають «емоційно глухими» щодо вираження позитивних почуттів. Навіть своєчасна похвала, підтримка дитини дається їм з великими труднощами, більшими, ніж робити зауваження, лаяти, тривожитися і застерігати. Нечуйність, переважно з боку матерів, має великий патогенний вплив, особливо протягом перших років життя дітей, створюючи ефект психічної де­ривації (відхилення у поведінці).

Суперечливість у стосунках з дітьми викликана різними чинни­ками. Афективність і гіперопікунство поєднуються з недостатньою емоційною чуйністю, тривожність з домінантністю, підвищені вимоги з батьківською безпорадністю. Суперечливість відбиває невротичні особливості батьків і зменшується в міру стабілізації їх внутрішнього психічного стану й підвищення впевненості в собі.

Отже, невротичні відхилення у дітей не виникають, якщо батьки справляються зі своїми особистими проблемами і підтримують теплі стосунки в сім’ї; люблять дітей і добрі до них, відгукуються на їхні потреби і запити, прості і щирі у звертанні, дозволяють дітям виража­ти свої почуття і своєчасно стабілізувати «нервові напруження», які виникли в них, діють узгоджено в питаннях виховання.

Як формується поведінка у дитини?

ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ДИТЯЧОЇ ПОВЕДІНКИ (3-5 років)

ЯК ДИТИНА ВЧИТЬСЯ КЕРУВАТИ СВОЄЮ ПОВЕДІНКОЮ

Одним з найголовніших завоювань дошкільника в період від трьох до п’яти років стане його вміння керувати своєю поведінкою. Таке вмін­ня психологи називають довільною регуляцією поведінки. Для дитини навчитися регулювати свою поведінку — найактуальніше завдання, оскільки від його вирішення залежить її майбутній рух — навчання в школі. І батьки й учителі початкових класів добре знають, що успіх в освоєнні нової для дитини навчальної діяльності прямо залежить від її здатності до довільної регуляції. Що краще вона розвинена, то успішніше дитина адаптується до шкільного життя.

Приблизно з трирічного віку в дітей починає формуватися більш складна внутрішня організація поведінки, більш складна будова діяльності загалом. У цей віковий період діяльність дитини усе більше викликається і спрямо­вується вже не окремими мотивами, які змінюються, підкріплюють один одного або конфліктують між собою, відомою супідрядністю мотивів окре­мих дій. Тепер дитина може прагнути до досягнення мети, що сама собою не приваблива для неї, заради чого-небудь іншого або, навпаки, відмовитися від чого-небудь безпосередньо приємного для того, щоб досягти більш важливого або уникнути небажаного. Все це виводить на новий щабель дії дитини, роблячи їх дедалі усвідомленішими та осмисленішими.

Довільна регуляція це завжди свідома й навмисна регуляція людиною своїх дій і вчинків, ширше — діяльності і поведінки. Довільна регуляція залежить від особливостей нервової системи й темпераменту дитини, її емоційної сфери, від того, наскільки розвинені довільна увага і пам’ять, уява, активне мовлення. Має значення й вербально-логічне мислення, без якого неможливо свідоме, цілеспрямоване, організоване поводження дити­ни. Нарешті, найважливіший вплив на довільну регуляцію робить складна в старшому дошкільному віці система мотивів, або Я-Концепція.

Період дошкільного дитинства від трьох до п'яти — період, коли в дитини з’являються нові можливості спілкування (і вдома, і поза домаш­нім простором). Від процесу спілкування залежить формування системи мотивів. Тобто що активніше виражена потреба дитини в спілкуванні й що більше вона реалізована, то вище мотивація дитини. Але спілкування потребує уваги з боку дорослих. Вони мають заохочувати дитину до нього, встановивши з нею тісний емоційно-почуттєвий контакт, просякнутий ін­тересом до дитячих проблем, бажанням обговорювати події життя дитини. Тільки повноцінне спілкування допоможе розумінню мотивів дій дитини.

Ведучи мову про «систему мотивів», маємо на увазі, що мотиви взаємозалежні, а отже, відсутність або несформованість одного з них призводить до погіршення роботи всієї системи. Спробуємо розібратися, які мотиви властиві дитині у віці від трьох до п’яти років.

До типових мотивів дошкільника можна зарахувати мотив інтересу до світу дорослих, що спонукує дитину діяти «як дорослі», бажання бути схожим на них. До речі, це покладає неабияку відповідальність на дорослих, вимагає від них позитивних дій та уникання в їхніх діях «вибухів», «зривів», «істерик». Інакше негативну поведінку дорослих досить швидко усвідомить дитина, наслідуючи її у своїх діях.

Вагома роль належить ігровим мотивам: невипадково будь-яка справа легко перетворюється дошкільником на гру (що швидше дорослі це візьмуть на озброєння, то простіше працюватиметься з дитиною).

Велике значення має мотив установлення й збереження позитивних стосунків з дорослим та іншими дітьми Звідси виникає прагнення дити­ни зважати на думку й оцінки дорослого. Але пам’ятаймо, що слово нашої оцінки не має бути пов’язане з відчуттям у дитини її незахищеності (ми не можемо любити дитини за ту чи іншу дію або вчинок, ми її любимо взагалі за те, що вона наша дитина, але нам може не подобатись її поведінка, про що ми маємо сигналізувати їй (зміною нашого тону, висловленням свого не­вдоволення, конкретизуючи, що саме нам не подобається в діях дитини)).

Нарешті, варто виділити й мотив самоствердження, що полягає в тому, що дитина прагне бути корисною, потрібною, значущою. Дорослі мають підтримувати будь-які бажання дитини допомогти щось зробити. Навіть тоді, коли вони переконані, що після цього обов’язково будуть переробляти або заздалегідь знають, що це краще зроблять без допомоги дитини. Дитина повинна мати час для вправляння свого бажання бути корисною. Бо від­термінування цього процесу в часі гасить дитячі бажання і спонукає її до байдужості і відсторонення від справ. Під впливом цього мотиву дитина приписує собі відомі їй позитивні якості, не піклуючись про відповідність їх дійсності (показати дійсність має дорослий, вправляючи дитину в тих чи інших діях, підкріплюючи їх словесною оцінкою). Не дивно, що дошкільники сприймають себе винятково в позитивному світлі.

Новими мотивами варто вважати пізнавальні й змагальні мотиви дошкільника. Змагальний мотив формується на базі мотиву самоствер­дження. Пізнавальні мотиви оформляються до старшого дошкільного віку й стають самостійними мотивами поведінки.

Важливим у структурі мотивів дошкільника стають мотиви досяг­нення (успіху) і уникнення невдачі, альтруїстичні мотиви. Відповідно, створюються значні умови для перетворення цього конгломерату мо­тивів у більш-менш струнку систему.

Вже в чотири роки у дитини з’являється співпідпорядкованість мотивів, тобто одні мотиви є більше значущими, інші — менш. Якісь з них обумовлюють поводження дитини частіше, а якісь — рідше. З чим це пов’язано? Насамперед із набуттям дитиною досвіду планувати свою діяльність, пов’язану з розвитком уяви. Уявімо собі чотирирічного малюка, який хоче дістати з фруктової вази, що стоїть на холодильнику, яблуко. Ваза розташована досить високо — не дотягтися, а отже, дитині треба буде розв’язати завдання, як дотягтися до вази і дістати яблуко. Можна вдатися до способу, що відпрацьований у період раннього дитинства, — покликати маму. Але можливості психічного розвитку дитини, зокрема наявність уяви, дають змогу їй подумки представити або уявити процес одержання яблука: взяти табурет, підставити його до холодиль­ника і дістати яблуко. Отже, у дитини є мотив — бажання спробувати яблуко і мета — дістати його, які і обумовлюють поводження малюка.

Або: дитина, смакуючи чимось перед кліткою у зоопарку, чекає, коли з будиночка вийде лисичка. У своїй уяві вона побачила, як це від­будеться. Відповідно, її дії, викликані інтересом до ситуації, довільні — це вона сама чекає появи лисиці.

Цей період (дошкільне дитинство) первісного, фактичного становлення особистості, період розвитку особистісних «механізмів» поведінки. У до­шкільні роки розвитку дитини зав’язуються перші вузли, встановлюються перші зв’язки і стосунки, які утворять нову вищу єдність суб’єкта — єдність особистості. Період дитинства є період фактичного становлення психоло­гічних механізмів особистості, саме тому він так важливий для подальшого життя людини. Звідси має бути підвищена увага до цього періоду з боку педагогів та батьків. Все, що не сформовано, на що не звернули увагу в подальші періоди життя, потребує значних зусиль, а іноді і неможливо закласти у поведінці дитини. Упущений час неможливо наздогнати або повернути, зусилля дорослих можуть наштовхнутись на сильну протидію та неадекватні реакції дитини. Тому намагаймося крокувати в ногу з часом дитини, щоб потім не шкодувати і не створювати конфліктних ситуацій.

Приблизно з цього віку діти починають контролювати свої дії. Якщо порівняти поведінку дитини трьох і чотирьох років, то наявні ознаки «дорослості» у старших дітей. Пов’язана вона не тільки з більш досконалими навичками дітей чотирьох років, а й з їхньою організованістю, самостійністю, здатністю, бодай поки й не завжди логічно, пояснити причини своїх учинків.

У старшому дошкільному віці діти роблять значний крок у довільній регуляції: вони можуть виявити ініціативу у разі вибору мети, стають самостійними, завзятими, але тільки за наявності позитивного емоційного фону. Слова «треба», «можна», «не можна» набувають якісно нового наповнення. Якщо раніше вони сприймалися дитиною як засіб впливу на її поводження: позитивно у разі «можна» і негативно, у разі «треба» або «не можна», то  тепер їм приділяється роль опорних точок для тих або інших дій. Дитина використовує ці слова, як правило, повторюючи їх уголос, для того щоб аргументувати своє поводження або поводження інших людей («Мені не можна залазити на пожежні сходи», або «Купатися можна, тому що вода не холодна», або «Тобі треба покласти шапку на місце, а то бабуся буде лаятися»).

Формується система мотивів, з’являється домінуючий мотив і підлеглі мотиви. Наприклад, дитина забралася до шафи для того, щоб дістати цу­керки (основний мотив). Побачила на поличці банку з горохом і розсипала його, бо цікаво подивитися й приємно відчувати горошини в долоньках (до­датковий мотив). При цьому основний мотив (дістати цукерки) залишається тим самим, просто відсувається до моменту реалізації попереднього мотиву. Мотивація дітей більш раннього віку ситуативна, мотиви рівноцінні — у них немає системи. У разі появи інтересу до нового об’єкта, скажімо банки з горохом, півторарічна-дворічна дитина забуває про перший мотив, тож головним і єдиним стає новий мотив.

Основними умовами формування мотиваційної системи дошкільника виступають почуття: гостре бажання побачити, почути, довідатися, з’їсти, погладити та ін. Здатність співвіднести свої дії з низкою мотивів, усвідомлюючи основний мотив, є підстава, база для становлення спрямованості особистості. Спрямованість особистості найтіснішим чином пов’язана зі здатністю людини визначити мету своєї діяльності, поведінки і, нарешті, життя.

Становлення системи мотивів і як наслідок довільної регуляції від­бувається під потужним впливом емоційної й пізнавальної сфер дитини. Відокремлювати ці процеси один від одного не можна. І це зрозуміло: нега­тивні емоції (кепській настрій, відчуття дитиною своєї непотрібності тощо) утруднюють процес пізнання, позитивні ж, навпаки, стимулюють її. У свою чергу, потяг до пізнання, інтерес дитини до чогось вищого, яскравішого — позитивне емоційне тло. Хоча межі впливу пізнавальної та емоційної сфер визначити досить складно, надалі, як правило, одна з них впливатиме на формування спрямованості особистості. (Згадаймо, як про одних людей кажуть «він діє залежно від настрою (під впливом імпульсу)», а про решту — «він спирається на логіку».) Невипадково Альфред Адлер вважав, що саме в період з трьох до п’яти років складається так званий стиль житія людини. Звісно, стверджувати про сформовану спрямованість особистості дошкільника неможливо, але очевидно, що передумови для її становлення оформляються саме в цьому віці.

І все ж таки, чому так важливо формувати систему мотивів саме у віці трьох-п’яти років? Деякі батьки майбутніх першокласників стурбовані сором’язливістю своїх дітей, або їхньою агресивністю, або вибухами гніву: як дитина з такими якостями буде встигати в школі? Які причини, що приз­вели до закріплення певних рис у поводженні дитини? Справа в тому, що всі небажані прояви пов’язані з незрілістю системи мотивів, Я-Концепції й в остаточному підсумку довільної регуляції. Інакше кажучи, якщо дити­на у відведений час не навчилася управляти своєю поведінкою, визначати основні пріоритети у своїй діяльності, будувати стосунки з дорослими й однолітками, зробити це надалі буде набагато важче.

У кожного віку свої завдання, і нашарування невирішених завдань на нові, більш пріоритетні, призводить до гальмування будь-якої зі сфер роз­витку дитини. Так, несамостійність спричиняє труднощі в організації своєї діяльності, невміння спілкуватися з однолітками призводить до проблем адаптації в новому колективі, недостатньо сформований самоконтроль позначається на якості засвоєння дитиною навчальної програми тощо.

Старший дошкільник здатний чітко усвідомлювати мотиви, які керу­ють його поведінкою, тобто, просто кажучи, може пояснити, чому він чи­нить так чи інакше, що перебуває за його діями або намірами. Ця здатність також бере початок у більш ранній період, тобто в три-п’ять років.

Розмова про вміння керувати своєю поведінкою була б неповною, якщо б ми не торкнулися ще однієї категорії — моральної. Дитина, за­своюючи норми і правила середовища, в якому живе (грає, спілкується, вчиться), вишиковує певну шкалу цінностей: це можна, а це не можна, так прийнято чинити, а так — ні і т.п. У три-п’ять років «можна — не можна» ще досить рухливі, і саме цим пояснюється «аморальне» по­водження дитини. Але мине небагато часу, і розподіл на шкалі цінностей стане відносно стабільним та послідовним: дитина досить чітко засвоїть причинно-наслідковий зв’язок своїх вчинків. На шкалі з’явиться розподіл «треба», що буде свідчити про розуміння дитиною категорії «я повинен». Вершиною цього процесу стане формування такої моральної інстанції, як совість, — однієї з рушійних сил розвитку особистості.

Голос совісті — цей внутрішній голос влади — формується під дією зовнішнього голосу влади, що належить близькому оточенню дитини: батькам, вихователям, іншим значущим людям. Перші кроки становлення цього внутрішнього голосу (раннє дитинство й молодший дошкільний вік) пов’язані як зі страхом покарання, звідки б воно не виходило, так і зі зразками поводження дорослих, тією системою їхніх моральних цінностей, що вони передають дитині своїм поводжен­ням, словами, жестами (пам’ятаймо про це, бо перенавчати часу не буде, та й ефективність його може бути нульовою). Із дорослішанням і становленням Я-Концепції поведінка усе менше мотивується страхом перед можливим покаранням, дитина все частіше звертається до образу власного Я. Домінанта «я повинен» поступово замінюється домінантою «мені треба». А це вже новий рівень розвитку довільності.

І ще, хотілося б наголосити, любі батьки, якщо зараз не закласти норми моралі (совість), то в майбутньому ви отримаєте наслідки вашого виховання. В кращому випадку, ваше дитя буде робити боляче іншим, таким же дітям. Але пам’ятайте, все в нашому житті тимчасово і колись ваше чадо натрапить на відсіч, що призведе до травми (чи психологічної, чи фізичної, а може і до двох одночасно). Тож попіклуйтеся про майбутнє своїх дітей в потрібний час. 

Бліц-тест для дітей від 3 до 5 років

БЛІЦ-ТЕСТ ДЛЯ ДІТЕЙ ВІД 3 ДО 5 РОКІВ

Інструкція. Читаючи цей тест, позначайте ті риси, які характерні для вашої дитини. Потім підсумуйте результати кожної колонки та порівняйте те, що вийде. Як правило, одна з колонок має зібрати найбільшу кількість позначок, її назва і буде тим способом пізнан­ня, який найбільше відповідає здібностям (поведінці) Вашого дошкільника.

1. Спілкування

Коли моя дитина щось хоче сказати, то...

ГЛЯДАЧ

-      Говорить короткими реченнями, використовуючи найпростіші мовні звороти.

-      Говорить вельми спокійно.

-      Намагається спілкуватись за допомогою малюнків та зображень.

СЛУХАЧ

-      Говорить багато, використовує складні речення.

-      Переповідає казки у всіх подробицях.

-      Насолоджується бесідою.

ДІЯЧ

-   Використовує короткі речення, добираючи потрібні слова.

-   Намагається спілкуватись за допомогою рухів тіла та виразу обличчя, а не за допомогою слів.

-   Іноді розмовляє з неживими об’єктами.

2. Улюблені іграшки та проводження часу

Коли моя дитина грає сама, то...

ГЛЯДАЧ

-   Їй подобаються намистинки, кубики, головоломки та кольорові олівці. Вона любить дивитись кіно та телевізор.

-  Вона насолоджується малюванням, розфарбовуванням, якимись іншими мистецтвами та ремеслами.

СЛУХАЧ

-   Вона складає казки.

-   Вона любить книги, записи музики.

-   Їй подобається, коли їй читають.

ДІЯЧ

-   Вона любить грати на свіжому повітрі.

-   Вона захоплюється велосипедами та іншими колісними іграшками.

-   Вона любить постійно кудись дертися.

3. Рухові навички

Коли моя дитина починає рухатись, то...

ГЛЯДАЧ

-        Вона не дуже активна.

-        У своїх малюнках вона не може досягти схожості із зображува­ними предметами.

СЛУХАЧ

-        Вона віддає перевагу розмовам більше, ніж видам рухової ак­тивності.

-        Любить говорити про роботу, яку в цей момент виконує.

-        Розмовляє сама з собою під час малювання.

ДІЯЧ

-      Вона бігає, стрибає, пустує як може.

-      Віддає перевагу активним іграм більше, ніж настільним.

-   Вона ще не вміє добре малювати або писати друкованими літерами.

4. Суспільні навички

Коли моя дитина перебуває в оточенні інших дітей, то вона...

ГЛЯДАЧ

        -    Навіть у натовпі вона почувається самотньою.

        -    Не любить дотиків і тому намагається вибратись з натовпу.

-   Спочатку спостерігає і лише згодом може взяти участь у грі.

СЛУХАЧ

-      Легко залучається до розмови.

-      Іноді є провідною фігурою.

-      Бере на себе керівництво грою, побудованою за принципом «не навмисне».

ДІЯЧ

-             Дуже любить спілкуватись.

-             Насолоджується компанією.

-             Розповідає що-небудь за допомогою жестикуляції та дотиків.

5. Місце в групі

Коли моя дитина в дитячому садочку, то...

глядач

-       Їй подобається займатись індивідуальною діяльністю, наприклад, вирізувати та клеїти.

-       Вона віддає перевагу не участі, а спостереженню за іграми інших

-                Щоб почувати себе впевнено, їй потрібен час.

СЛУХАЧ

-        Їй подобається розмовляти перед усією групою.

-        Вона віддає перевагу груповим іграм перед індивідуальними.

-        Вона уважна і добре виконує вказівки.

ДІЯЧ

-        Вона любить активні групові ігри.

-        Вона нервує та почуває себе незручно під час роботи або у грі за столом.

-        Іноді вона дозволяє собі відволікатись та веде себе досить не­уважно.

6. Емоції

Коли моя дитина що-небудь почуває, то вона...

ГЛЯДАЧ

-        З хвилюванням виражає свої емоції.

-        Її лякають емоційні вибухи інших.

-        Зачаровано спостерігає за конфліктами.

СЛУХАЧ

-        Використовує назву своїх почуттів, типу «радість» або «горе».

-        Дуже голосиста та драматична.

-        Намагається вербально владнати розбіжності.

ДІЯЧ

-        Дуже вразлива.

-        Схильна до різких перепадів настрою,

-        Зараз вона сердиться, а за хвилину сміється.

-        Прагне схвалення, яке виражається за допомогою обійм, посмі­шок, похвал.

7. Пам’ять

Коли моя дитина вчиться, то...

ГЛЯДАЧ

-       Вона запам’ятовує будь-які дії краще тоді, коли за ними спос­терігає.

-       Вона швидко навчається розпізнавати кольори, числа та букви.

-  Вона вміє розпізнавати продукти та етикетки однотипних мага­зинів однієї фірми.

СЛУХАЧ

-     Вона щоденно збагачує свій словник.

-     Швидко запам’ятовує пісні та частівки.

-     Любить запитувати та відповідати на запитання.

ДІЯЧ

-         Вона наслідує ті дії, які бачить.

-         Найкраще запам’ятовує те, що спробувала робити.

-     Дуже уважна тоді, коли може грати активну роль під час уроку або фізичних вправ.

Злагодженість роботи психічних процесів дитини виявляється в результатах поведінки наших дітей. Ось чому наступна публікація буде присвячена психофізіології дитячої поведінки, де спробуємо розібратись в тому, що спонукає до її виявів у дитини, а також як уник­нути чи попередити її несподівані прояви.